Мені байдуже, що люди скажуть

Колись давно, ще в минулому столітті, маленька дівчинка, яка жила в невеликому, забитому Богом селі, мріяла про те, що коли виросте, обов‘язково розкаже всім охочим про життя сільських українських дівчат, жінок і бабусь – важке і безпросвітне, але високодуховне і жертовне, про жіночі долі, що перемелювалися в жорнах лихоліть, воєн і революційних потрясінь, та залишалися чистими і вірними своїм ідеалам і любові до рідних людей і свого краю.

Перед вами книга, яка втілила дитячі мрії авторки – розповісти про життя і побут сільських українок трьох поколінь в часи становлення радянської влади, фашистської окупації і післявоєнного соціалізму.

Але основним лейтмотивом, що проходить червоною ниткою, є кохання – як виклик сірій буденності, як паросток, що пробивається крізь асфальт, як вода для спраглого в пустелі. Кохання дає наснагу до життя, народження і виховання дітей, продовження свого роду і генетичного коду нації.

Герої в книзі – справжні, їхнє життя, добрі справи і помилки – теж. Вони живуть, як жили до них різні покоління, витримуючи важкі, часом за межею можливого, випробування, знаходячи свої шляхи і мету в житті.