Український Шпіцберген

Книга готується до друку! Наразі можна оформити передзамовлення.

Радянська імперія використовувала працю українців не тільки для засвоєння газових і нафтових родовищ Тюмені та Сибіру. Москва відправляла наших співвітчизників і у більш північні місця.

Етнографічний парадокс — чверть століття тому українців на Шпіцбергені було навіть більше, ніж номінальних господарів тих земель — норвежців. Нині громадяни України складають приблизно п’яту частину населення арктичного архіпелагу.

Витоки цього парадоксу можна знайти в самій історії освоєння Шпіцбергену. До другої половини дев’ятнадцятого століття арктичний архіпелаг був майже безлюдною територією. У сімнадцятому столітті представники різних країн, навіть, екзотичні як для Півночі іспанські баски, вели в тих місцях видобуток китового жиру.

Проте популяція морських ссавців була винищена буквально за декілька десятиліть, і протягом довгих років на Шпіцбергені з’являлися лише поодинокі дослідники та промисловці, переважно, російські помори, що полювали там на тварин заради хутра.

Новий інтерес до Шпіцбергену (в більшості мов світу його знають під назвою Свальбард) з’явився наприкінці дев’ятнадцятого століття, коли архіпелаг почали розглядати як джерело корисних ресурсів (передусім, вугілля), а також базу для подальшого освоєння Арктики.

Гольфстрім омиває західне узбережжя Шпіцбергену, завдяки чому воно не замерзає навіть взимку, а літом температура там може сягати навіть +20 градусів. У той час головними "гравцями" на архіпелазі були норвежці, росіяни, британці, шведи та данці. Перші дві країни претендували на суверенітет над Шпіцбергеном.

Питання територіальної приналежності архіпелагу вирішилося у 1920 році підписанням Шпіцбергенського трактату. Роздерта Громадянською війною Росія не могла більше презентувати на Свальбард, і він був визнаний частиною Норвегії. Проте будь-яка країна, яка підписала документ, має право вести на ньому господарську діяльність, у тому числі, комерційну.

Радянський Союз підписав цей трактат і повернувся на Шпіцберген у 1935 році. Хоча вже в 1931-му він викупив приватну американську компанію "Англо-Русский Грумант" (Грумант — ще одна історична назва архіпелагу, поморська) та створив на її базі трест "Арктикуголь", який існує і в наші дні.

За СРСР працювати на Шпіцбергені було почесно. Конкурс на одне місце був величезним. Люди їхали на Північ по сувору арктичну романтику та, звісно, по великі гроші. Кваліфікований працівник тресту "Арктикуголь" заробляв 700 рублів і більше. За кілька зимівок на архіпелазі можна було заробити на машину чи навіть на кооперативну квартиру.

Радянські поселення на Шпіцбергені можна назвати одним з небагатьох місць на Землі, де дійсно був побудований комунізм. Радянський Союз будував селище Піраміда як справжнє Місто Сонця. Це було поселення, де люди живуть за комуністичними принципами: працюють — по мірі можливості, отримують — по мірі необхідності.

І зараз перед будинками в Піраміді можна побачити залишки імпровізованих клумб, обмежених за південною звичкою поставленими під кутом цеглинами. Українці відтворювали Україну навіть на 79-му градусі північної широти.

Нині Піраміда вже майже двадцять років покинута людьми. У другій половині дев’яностих "Арктикуголь" прийняв рішення припинити видобуток вугілля у цьому селищі через страшенну нерентабельність процесу.

Радянський Союз розвалився, а тогочасна Росія не мала бажання виділяти багато грошей на статусний проект. Рудник законсервували, а разом з ним й ідеальне містечко. Відтоді камінний Ленін із сумом дивиться на свої знелюднені володіння. Комуністичний експеримент в Арктиці провалився.

Кілька років тому Піраміду частково розконсервували. В колись тисячному містечку зараз працює лише котельня, гараж і готель. Туристи з усього світу їдуть туди, аби опинитися в атмосфері Радянського Союзу. А пустинні вулиці селища, відсутність мобільного зв’язку та покинутий Ленін роблять цю атмосферність надзвичайно контрастною.

Сучасною Пірамідою заправляє бригада працівників з Волині — кілька чоловіків і жінок. Влітку населення цього містечка сягає двадцяти людей, взимку — трьох-п’яти. Баренцбург порівняно з Пірамідою, виглядає справжнім мегаполісом. У ньому мешкає 450 чоловік. "80-85 відсотків — українці", — повідомляє нам гід.

Як і в радянські часи, це переважно, вихідці з Донбасу — шахтарі, обслуговуючий персонал, працівники туристичної сфери.

В останні роки заробітки суттєво впали — зарплатня видається рублями, а їхній курс помітно просів. Працівники розповідають, що отримують аналог 500-600 євро — це небагато, проте вдома й таких грошей немає. Дехто живе на Шпіцбергені вже п’ять та більше років і не думає повертатися.

Проукраїнська позиція серед громадян України на Шпіцбергені трапляється, проте проросійська — частіше. Люди роками живуть у російському інформаційному середовищі та дивляться на події в Україні через цю призму.

Більше про Український Шпіцберген можна буде прочитати в однойменній книзі Максима Беспалова, яка вийде у видавництві "Темпора" в 2017 році.